Історія парафії

Сталося так, що в нашому місті до 2000 року не діяв жодний храм Київського патріархату. Нарешті, 14 березня 2000 року, відбулися установчі збори громадян міста Бровари, які заснували релігійну громаду Української Православної Церкви Київського Патріархату парафії Покрови Пресвятої Богородиці. Настоятелем парафії призначено священика Ростислава Дударенка. Головою парафіяльної ради обрано Миколу Григоровича Лисенка, котрий і ініціював проведення установчих парафіяльних зборів.

Коли постало питання про назву церкви, то несподівано прийшло рішення — Покрова Пресвятої Богородиці.

Мабуть, це була несподівана згадка про ікону Діви Марії, що зберігалася в родині Лисенків на Вороніжчині понад сто років. Перед висилкою на Сибір її єдину зумів сховати дід Миколи Григоровича Андрій Павлович. Там він виміняв за неї пів буханця хліба, і коли діти, вмирали від голоду, він урятував їх, даючи їм щодня по скибочці. Сам невдовзі помер.

За короткий термін релігійну громаду зареєстрували і парафія почала свою діяльність. Міська влада і особисто міський голова І. 3. Петренко прихильно поставилися до нашої церкви. Складне питання розміщення храму Покрови Пресвятої Богородиці нарешті вирішено. Отримано дозвіл на проведення пошуково-розвідувальних робіт для будівництва храму в центрі міста по вулиці Гагаріна, 22а. Проведена топографічна зйомка ділянки,
зібрано необхідні документи.

Навесні 2001 року на місці побудови храму на кошти, виділені міським головою та за матеріальної підтримки Броварського комунгоспу (начальник В. І. Степанов) було встановлено хрест, і 24 квітня його освятив Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. За два літніх місяці 2001 року на ділянці, де має постати храм, на кошти, виділені Святійшим Патріархом Філаретом, зведено каплицю. Служба в ній почалася з 21 жовтня, а в неділю 11 листопада вже за настоятеля священика В`ячеслава Стрельцова каплиця була освячена Святійшим Патріархом Філаретом. У ній проводяться регулярні богослужіння, кількість парафіян зростає. Почався благородний процес надання церкві спонсорської допомоги. Окрім уже названих, на потреби розбудови церкви також виділив Садовий центр «Далас» (директор С. І. Липко), деякі депутати Броварської міської ради, голова Броварського Руху М. Ф. Бунь і голова районної організації Українського Народного Руху М. В. Яницький. Жертвують по своїй можливості й інші прихожани на розбудову нашої церкви.

У грудні 2003 року настоятелем парафії призначено Святійшим Патріархом Філаретом протоієрея Михаїла Лесюка, котрий з 2005 по 2008 роки звів новий храм в стилі українського барокко: довжина – 25м., ширина – 17м., висота з хрестом – 30м., хрестовидна форма, двокупольний, оскільки дзвіниця з`єднана з храмом.

Весь 2004 рік пішов для зібрання всіх документів та погодження проектної документації у всіх необхідних інстанціях. Проект нового храму був розроблений проектним інститутом «УкрНДІпроектреставрація» та головним архітектором Стеценком М. А.

Освячення наріжного каменя для будівництва нового храму, на запрошення настоятеля парафії, звершив 19 травня 2005 року Святійший Патріарх Філарет.

19 липня 2005 року почалися перші будівельні роботи щодо влаштування фундаменту нового храму. Будівельні роботи вела генпідрядна організація «ВАТ « Фірма Теплицьтехмонтаж».

Протягом 2005 – 2006 років возводилися стіни храму . 14 жовтня 2006 року у суботній день престольного свята парафії після святкового богослужіння відбулося освячення церковних дзвонів секретарем Святійшого Патріарха Філарета ієромонахом Федором (Бубнюком). Після урочистого освячення ще довго лунала неповторна, така дорога кожному українцю мелодія дзвонів церкви Покрови Пресвятої Богорордиці.

У лютому 2007 року відбувся монтаж куполів. Протягом 2007 року відбувалися фасадні та внутрішні роботи, а також влаштування іконостасу тернопільськими різблярами. 7 січня 2008 року на свято Різдва Христового з благословення СвятійшогоПатріарха Філарета відбулася перше богослужіння.

Розпис храму у 2008 році звершили іконописці львівської школи майстрів на чолі з Ігорем Леськовим.

12 жовтня 2008 р. у недільний день новозудований храм відкрив свої двері. Урочисту службу освячення престолу і храму відслужили Святійший Патріарх Філарет та преосвященнійший Димитрій архиєпископ Переяслав-Хмельницький за участю багатьох священників в присутності великої кількості радісних парафіян.

Одночасно з будівництвом церкви на подвір’ї парафії йшла робота зі спорудження пам’ятника жертвам голодоморів. Замість тимчасового дерев’яного хреста, поставленого Броварською адміністрацією ще у 2006 р., у 2008 р. було споруджено Меморіал — чорний хрест і скорботна жінка з умираючою дитиною на руках. Долучився до цієї благородної справи своїм грошовим внеском українець Микола Самійлович Залозний, закинутий життям у далеку Австралію.
Працюючи в еміграції простим робітником і таксистом, усе життя збирав кошти і заповів їх на спорудження Меморіалу. Історія його життя відображає долю мільйонів українців, закинутих у різні країни світу.

Залозний Микола Самойлович народився 1:5 лютого 1921 р. в с. Княжичі Броварського району в заможній селянській родині. За давніми переписами, Залозні входили в число перших 67 родин села. Батько, Залозний Самійло Семенович, 1982 р. н., воював на фронтах Першої Світової війни, а повернувшись додому, одружився з односельчанкою Марією Іванівною, 1902 р. н. У молодій родині народився первісток Миколка, потім ще шестеро діток. Дружна родина працювала на своїй землі, дбала про своє добро.

У 1930 р. обидві родини Залозних були розкуркулені і загнані в колгосп, а в голодні 1932 — 1933 рр. дід Семен помер від голоду. Непримиренний Самійло Семенович мав мужність виказувати незадоволення діями «рідної» радянської влади, за що 4 вересня 1937 р. був заарештований НКВД за «антирадянську пропаганду». Розстріляний, вірогідно, в Жовтневому палаці м. Києва 23 жовтня 1937 р. і заритий, за даними пізніших досліджень, у Биківнянському лісі. Тридцятий’ятирічна Марія із сімома дітьми на руках залишилася сама і годувала дітей на колгоспні трудодні.

П’ятнадцятирічний Микола, син «ворога народу», після 7-го класу був змушений покинути школу, йти на роботу в колгосп і допомагати мамі по господарству. У лютому 1941 р. двадцятирічного Миколу забрали в армію, і невдовзі він опинився на західному кордоні у кривавому вирі війни. Незабаром їхня частина потрапила в оточення, і молодий солдат став полоненим німецької армії. Можна собі уявити, що пережив Микола і тисячі таких як він — за колючим дротом, під вітром і дощем, на голій землі, на снігу, на морозі, майже без харчів! Відморожені ноги, рабська праця, знущання…

Друзі по неволі допомогли вилікувати ноги. Опинився в Італії на тяжких роботах. Наприкінці 1944 р. був визволений з полону англійськими військами й отримав статус переміщеної особи. Після закінчення війни перед 24-річним Миколою Залозним постало питання: що далі? Зв’язку з рідними немає, повертатися додому сину «ворога народу», та
ще й колишньому полоненому означало відразу ж потрапити в Сибір. Вирішив залишитися на Заході і змінити прізвище, щоб убезпечити рідних від репресій. Попереду — вигнання, невідомість, поневіряння. З групою українців тепер уже не Микола Залозний, а Френк Ставицький, попадає в Ірак, де працює на тяжких роботах майже сім років.

У грудні 1950 р. група переміщених осіб, а з ними і Микола-Френк, подалися аж в Австралію, де Микола й осів назавжди. Жив одинаком, родини не завів, австралійського громадянства не прийняв. Збудував власний будинок на околиці Сіднея, працював робітником і тривалий час — таксистом.

Довгі роки Микола не мав зв’язку з Україною — боявся нових репресій щодо своїх рідних. Мовчала й родина Миколи в Україні — мама, брати і сестри. Бо не знали долі не тільки Миколи, а й заарештованого у 1937 р. батька — Самійла Семеновича. Нарешті у 1967 р. прийшло повідомлення про реабілітацію батька, а в грудні 1970 р. — відповідь Червоного хреста, що М. Залозного знайдено в Австралії. Цей зв’язок було поновлено аж 1976 р. на настійне прохання мами, яка, надірвана тяжкою працею, того ж року й померла.

З настанням Незалежності України контакти було відновлено, зав’язалося листування, з якого стало відомо чимало фактів невеселого емігрантського життя Миколи Залозного (Френка Ставицького). Не можна без болю в серці читати листи цієї одинокої літньої людини до рідних на свою батьківщину!.. У них страждання, плач, туга за всім втраченим, за своїми рідними, за красою рідної землі. На пам’ять про закатованого батька Микола Самійлович посадив тополю на своєму подвір’ї і плекав її до кінця своїх днів.

У 1999 р. з України до Австралії приїхало подружжя Дмитро та Ольга. Вони поселилися на одній вулиці з Миколою Самійловичем, познайомилися з ним, зустрічалися, допомагали, встановили тісніші контакти з сестрою Марією Самійлівною, що живе в Броварах, та з іншими членами родини Залозних.

Помер Микола Самійлович 28 березня 2007 р. у віці 86 років. Раптова смерть застала його на своїй вулиці біля газетного кіоску, куди вийшов купити газети.

Прах Миколи Самійловича було надіслано з Австралії в Україну і З0 липня 2007 р. підзахоронено на могилі його мами в с. Княжичі.

20 жовтня 2008 р. в Броварах на подвір’ї церкви Покрови Пресвятої Богородиці було урочисто відкрито, за заповітом Миколи Залозного, Меморіальний знак жертвам голодоморів і політичних репресій. Встановлена Меморіальна дошка сподвижнику-жертводавцю. Також, слід сказати, що з 2005 року при храмі активно діє недільна школа.

Настоятель Свято-Покровської парафії м. Бровари,
благочинний Броварського району прот. Михаїл Лесюк.